Чим жила Вінниччина півстоліття тому?
Газета “Вінницька правда” за лютий 1976 року перед сучасним читачем постає як детальна хроніка життя на піку соціалізму. У лютому місцева преса підбивала підсумки “п'ятирічки”, надавала трудові звіти і, звісно, насаджувала прорадянські наративи. Тим не менше, між статистикою, критикою буржуазії та прославлення радянської влади, чи не мало справжнього життя. Яким воно було для вінничан 50 років тому? До речі, тираж цього суспільно-комуністичного видання становив понад 212 тисяч примірників. Газета виходила щодня, крім понеділка. Жодний сьогоднішній місцевий блогер не має стільки підписників, не говорячи вже про вінницькі медіа.
Дев'ята п'ятирічка і зокрема 1975 рік для радянської України видалася вдалою. Більшість районів Вінниччини перевиконали всі плани виробництва та зобов'язання поставлені радянською владою. До “Книги слави” було занесено велику кількість абсолютно різних колективів області: від Бродецького та Іллінецького цукрових заводів до Вінницького тракторного заводу, колгоспи майже кожного району області. Потрапивши до книги також колектив Ладижинської ДРЕС ім. 50-річчя СРСР, яку достроково впровадили у дію. З початку повномасштабного вторгнення сама електростанція зазнала значної шкоди через російські атаки, чимало енергоблоків виведено з ладу.
Підбиваючи підсумки чергової “п'ятирічки” в області журналісти звітують: “Велика увага приділяється забезпеченню населення товарами та побутовими послугами.
Окрім партійних звітів, потрапляють в об’єктив і побутові ситуації. Прогноз погоди свідчить, що на початку лютого мороз сягав -14 градусів! Нам зараз актуальна і близька ця ситуація. А от мешканці будинку по вулиці Київській 170, через поламку систем парового опалення - відчули комунальну катастрофу. Люди залишилися без тепла. Час невпинно плине, роки змінюються, а влада і порядки – ні. Ситуація знайома багатьом, в будинку проблеми з теплом, водою чи світлом – звертаєшся в ЖЕК чи ОСББ, але це не допомагає і ти вимушений рушати етапом до якогось “голови”. Саме це і відбулося з мешканцями Київської 170 у 1976 році: “Поспішили мешканці до начальника житлово-експлуатаційної контори №9… Вислухав прохачів Андрій Іванович, а потім й каже, та так, що присутніх аж мороз пройняв – Ця справа мене не стосується, звертайтеся до директора обласного підприємства.” Лютий торік своє імʼя виправдав, “Мороз – не тітка, з ним жарти кепські” - пише кореспондент Шклярук. І підсумовує: “Залишається тепер чекати на негайне втручання Вінницького міськвиконкому.”
Цікаво, що ця історія подається в легкій, жартівливій формі, ледь не гумореска. Для сьогоднішніх мешканців це не виглядало б так смішно.
Корупцію не здолати. І у ті часи були перші журналісти-розслідувачі, предки Бігус-інфо. На відміну від сучасників, тут і автор і джерело інформації приховані. У публікації “Здоровенькі були!” під псевдонімом “Ваша Перчиця” автор викриває корупційну схему у Могилів-Подільському. Начальник комбінату Ананьєв Сергій та бухгалтерка Віра Олександрівна звинувачуються в “натягуванні всього, що можна і не можна, звідки можна і не можна, аби тільки потягнути з держави сотню-дві карбованців у вигляді премій, які не заробили”. Обсяг шкоди нанесений фігурантами Перчицею оцінюється в шість тисяч карбованців! ( На поточний момент наша редакція зʼясовує подальші деталі справи). У корупціонерів і у ті часи “дах” був: “Адже маєте надійних покровителів. Таких, як, наприклад, старший економіст-ревізор обласного відділу комунального господарства Олексій Іванович Медведєв…. який все “покривав туманом”.
Зараз ресторану “Кельце” в Вінниці вже нема, але був період коли його ще не було! Тим не менш в 1976 на Вінниччину приїздили польські будівельники задля обміну досвідом. Повідомляється, що Тиманівка і Тульчин тепло зустріли друзів з ПНР, а ті в свою чергу “на згадку про своє перебування залишили памʼятний сувенір”. Що саме лишили гості з Польщі залишається загадкою :)
В рубриці “Вимога дня” вінницька депутатка пропонує будувати магазини на Старому місті. Пані Безкоровайна гостру потребу аргументує низьким рівнем якості продукції та кваліфікованості працівників: “У нас, звісно, є магазини. Та які вони? Майже кожен з них міститься у пристосованому приміщенні: без складів, відповідної торговельної площини i холодильників.” Депутатка пропонує відкриттям нових торгово-побутових комплексів зайнятися підприємствам на межі міста. Проблема існує сьогодні й, певно, нікуди не дінеться…
Міжнародна політика була у центрі обласної преси. Як без того? Кляті буржуї, імперіалісти і натівці руйнували світовий порядок. Проблема наркотиків бентежила радянських комуністів. У публікації “Героїнова нога” йдеться про торгівлю та експорт опіатів з “Золотого трикутника” (прикордонна територія між Лаосом, Бірмою та Таїландом) в США. Відсутність імен і посилань на джерела викликали б недовіру в сучасного читача, який звик до прозорості і правдивості, але історія справжня! “Золотий трикутник” виробляв більшість світового героїну у середині ХХ-го століття. В матеріалі автор Пищик знаходить можливість накинути негативних епітетів на американських військових. А ще розповісти про місця схованок героїну: у гіпсовій нозі, у фігурці слона з червоного дерева, у чемодані з подвійним дном.
Одразу біля “Героїнової ноги” знаходиться чудова карикатура про експансію НАТО на Схід і їх страшне бажання підтримувати “холодну війну”. Пройшло 50 років, а російська пропаганда все ще не може придумати нічого новішого і цікавішого за хиткі радянські наративи…
А ще коротенько про те, що у Бразилії підвищилася ціна на бензин у шість разів в порівнянні з 1972 році, а “швейцарських годинників” виробляють все менше і менше.
Радянське телебачення можно охрестити великою кількістю епитетів, але “контрастне” не найочевидніший варіант. Ось наприклад 11 лютого по Українському телебаченню о 16:15 починалися мультфільми і як тільки дитина фокусувалася й інвестувала розумовий ресурс в перегляд, на тобі – передача “Плани партії – плани народу”! Хтось скаже, що це пропаганда і дуже погано, хтось – що дитина змалку цікавиться політикою, але це гарна і зрозуміла ілюстрація того, що весь той невеликий шматочок радості, який люди мають, закінчувався, коли поряд зʼявлялась КПРС.
“Блакитний екран” пропонував глядачам два канали телебачення: програма Центрального телебачення та програма Українського телебачення.
З художніх фільмів до перегляду: “Котовський” та “Найжаркіший місяць”, багатосерійні “Строгонови” та “Секретар парткому”. З документалок: “Радянська Україна”, “Живий Ленін”, “Наш Пушкін”, “Економіка - головна політика”.
Ідеологічні програми транслювалися з ранку до ночі: “Від з’їзду до з’їзду. Радянський Казахстан”, “Плани партії - плани народу” Обговорюємо, схвалюємо пропонуємо”, “Говорять делегати ХХV з’їзду Компартії України”, Концерт-вітання делегатам ХХV з’їзду Компартії України, “Завтра відкриття ХХV з’їзду Компартії України”, “Щоденник роботи ХХV з’їзду Компартії України”. (на початку лютого 1976 майже всі щоденні газети були присвячені з’їзду)
А між цим дитячі передачі: ляльковий фільм “Знамените каченя Тім”, Шкільний екран. Фізика для учнів 9 класів, “Зустріч юнкорів телестудії “Орля” з членом-кореспондентом АН СРСР М.М. Мойсєєвим” та “Надобраніч, діти!” І це все межувалося із концертами “Сонячне коло”, “Лійся пісне”, Вірші і оповідання про зиму, концерт радянської пісні.
І звичайно Олімпіада! Білі ігри торік проходили в місті Інсбрук в Австрії. Вперше на Зимовій Олімпіаді Україну представляли атлети Тетяна Шелехова та Іван Бяков. В своєму коментарі пан заступник голови комітету фізкультури і спорту Мізяка демонструє оптимізм і гордість щодо спортсменів, пишається зростанням їх кількості та майстерності. Незважаючи на загальне зростання чисельності атлетів, пан Мізяка дещо сварить Черкаську та Житомирську області, які здали позиції. В 1972 області мали по одному представнику, а вже в 76 – 0. Також знайшов місце посадовець і для згадки конкуренції з США. До речі, на фото спортсмени у фірмовій олімпійській формі, яку було виготовлено для всієї збірної СРСР: дублянки та шапки. В кінці коментаря Мізяка каже “Кожен з олімпійців має перед усім світом демонструвати чудові досягнення нашої Батьківщині в розвитку фізичної культури і спорту, в зміцненні здоровʼя народу.” Високі професійні заслуги радянських спортсменів подавались як продукт високого рівня загальнодержавної фізичної культури. Високорангові атлети в свою черги мали б бути взірцями для народу, так вінничанка і призерка VI Спартакіади Олена Петришина закликає: “Станьмо наставниками молодої зміни! Давайте ж і в спорт внесемо чудову [радянську] традицію наставництва і метою роботи в олімпійському році зробимо девіз: іди сам вперед до спортивних висот і товариша веди.”
У 1976 році у Вінниці працювало 5 кінотеатрів. Ось приблизно недельний лютневий репертуар: дитячий - мультик про Крокодила Гену. А від дорослих пропонували: "Вони воювали за батьківщину", "Хлопці їхали на фронт", "Батьківщини солдатів", новий кольоровий широкомасштабний фільм "Буран" та "Повернення святого Луки". У театрі імені Садовського йшла "Оптімістична трагедія".
Реклама та оголошення були і в партійній пресі. Так "Вінницький філіал Київського торгово-економічного інституту оголосив конкурс на заміщення вакантної посади асистента за спеціальністю науковий комунізм. Строк конкурсу - місяць з дня оголошення".
А “Відділ облвиконкому з використання трудових ресурсів проводити переселення сімей до радгоспу Приморського краю” - йдеться в оголошеннях. Перевезення переселенців та їх майна здійснюється за рахунок держави.” Переселенцям обіцяють гроші (голові сім'ї 200 карбованців, а членам батьківщини – по 75), квартиру чи будинок.
З лютого 1976 року пройшло півсторіччя. Світ, яким він був на той час зник, залишивши за собою різні шматки. Епохи змінюють одна одну і так само фрагменти сьогодення ми передамо наступним. Важливо з нашаруванням різних, епох, подій і персоналій одна на одну не забувати, що дещо залишається незмінним.
Єгор Глоба, студент-журналіст
Post Scriptum: на першій шпальті випуску за 1 лютого сюжет про Галину Горлову, працівницю Вінницької швейної фабрики, яку обрали делегатом XXV з'їзду КПРС. У матеріал журналіст В. Руденко розповідає про сім'ю Галини Володимирівни: чоловіка Володимира – електрозварника, старшого сина Івана, який будував БАМ, та молодшого сина Сашка, якому на той момент було 3 річки. Нам удалося знайти батьківщину Горлових. Галина Володимирівна померла у 2022 році. Редакція передала батьківщині шпальту газети, як згадку про матір.
