ІРИНА ЯРОШИНСЬКА: «ПРО ЦІ ЖАХІТТЯ МАЄ ЗНАТИ УВЕСЬ СВІТ»
Про відкриття розслідування ймовірних військових злочинів в Україні головний прокурор Міжнародного кримінального суду в Гаазі оголосив ще 28 лютого, на п‘ятий день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Ще не було Бучі, Маріуполя, Краматорську та Оленівки, але у Європі вже зрозуміли, що йдеться про масштабний злочин проти людства і що рашисти мають бути покарані, як свого часу фашисти. 29 березня європейські країни - Естонія, Німеччина, Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Словаччина, Іспанія, Швеція - оголосили про свою готовність розслідувати військові злочини, пов‘язані з російським вторгненням в Україну. А вже на початку квітня, до однієї з груп, яка документує військові злочини і збирає свідчення увійшла вінничанка Ірина Ярошинська. Ірина - професійний журналіст з 32-ти річним стажем. І тут, так і хочеться написати, що у її творчому доробку… Але ні. Говоритимемо не про творчість, а про «кейси», протоколи, кожна стрічка яких волатиме про смерть, сльози, розпач і жагу помсти…
- Ірино, розкажіть про вашу команду, як Ви «влаштувались» на таку роботу?
- Ми працюємо з квітня 2022 року, саме тоді Київська та Чернігівська області були звільнені від рашистських окупантів і саме тоді світ побачив, скільки вони полишили по собі. На місце злочинів для збору свідчень одразу почали виїжджати слідчі прокуратури, правоохоронних органів. Вони зрозуміли, що не справляються з тим напливом історій, адже показання потрібно збирати дуже швидко, по гарячих слідах, бо докази мають властивість зникати, люди забувають деталі, пам’ять щось стирає. Тому прийняли рішення залучати волонтерів - було таке оголошення із офісу Генерального прокурора про те, що запрошують журналістів, психологів, соціальних працівників, тобто тих, хто до війни працював з людьми і вміє спілкуватися, вміє себе тримати, вміє працювати з документами. Ми пройшли короткострокове навчання по роботі з документами і одразу почали виїжджати на місце та документувати злочини. Коли ми почали збирати інформацію, то зрозуміли, що про це має знати суспільство. Свідчення злочинів мають проходити не лише через суди і правоохоронні органи, про ці всі жахіття має знати увесь світ, аби якомога швидше зупинити цю страшну навалу.
Тож працюємо за двома напрямами – документування та інформування. У нас на сьогодні зібрано понад 120 задокументованих історій, які можуть бути використані для подальшого розгляду у суді.
- Я так розумію, що згодом, росію можуть покарати і за геноцид і ваші опитувальники матимуть додаткову цінність і вартість.
- Військові злочини мають свою специфіку. По-перше, вони не мають строку давності, по-друге, правильно задокументовані воєнні злочини є підставою долучення до розгляду. 14 таких справ ми вже передали до Міжнародного кримінального суду в Гаазі.
- Розкажіть про випадки, які найбільше запам‘ятались?
- Наш перший герой, якого ми знайшли і історія якого облетіла усі засоби масової інформації, 45- річний Олександр Чикмарьов. Чоловік в 2015 році з дружиною та старшим сином залишили Мар‘янку Донецької області через окупацію, і оселилися у Бучі. Тут у нього народився другий син. 6 березня в родині прийняли рішення про евакуацію. Мали їхати кількома автівками – з сусідами та родиною брата. Той також свого часу переїхав до Бучі з Донеччини, але мешкав на іншому кінці міста. З братом Олександр мав зустрітися в умовленому місці, а ось із сусідами виїхали разом. Та тільки повернули зі своєї вулиці на головну - зіткнулись з БТР. Олександр зупинив машину, в ній знаходилась його дружина Маргарита та двоє синів: 9-річний Матвій і 4-річний Клим. Автівка була незатонована, на ній висіла біла ганчірка. БТР зупинився, кілька секунд хвилин тривала напружена тиша, потім пролунав постріл.
- Тож поки в машині чекали, що військові не гатитимуть по дітях, окупанти «заряджали» гармату вручну?
- Олександр каже, що було таке враження, що стріляли прицільно.Чоловіка з відірваною ногою викинуло з машини, він, долаючи біль і тягнучи роздроблену ногу, відповз до дерева. Був і другий вистріл. Пострілявши, рашисти поїхали далі… А чоловік сидів біля дерева і дивився, як горить його дружина і двоє синів. В машині сусідів один чоловік загинув, а дві жінки отримали тяжкі поранення. Олександра і людей з другої машини врятували пожежники з частини, яка знаходилась неподалік. Трохи оговтавшись, Олександр подзвонив брату, щоб той забрав тіла рідних, аби поховати їх. Та до обгорілої автівки нікого не підпускали цілий тиждень. Згодом один із сусідів постраждалого зміг таки забрати рештки родини - хребет, череп та кістки. Все це зібрав в покривало, і так у цьому покривалі усіх разом і поховав на подвір’ї будинку, в якому колись мешкала родина. Це якраз навпроти Андріївської церкви в Бучі, на подвір’ї якої правоохоронці знайшли величезну братську могилу.
- Тобто про обставини смерті тих людей можуть так і не дізнатись…
- Хотілося б вірити, що кожен злочинець буде покараний… Але для розгляду справи у суді, потрібні свідчення. І тут таке замкнуте коло, це складно, як і для тих, хто проводить опитування, і для тих, хто пережив трагедію. Знаю колег, дуже класних журналістів, які виїхали до Європи і намагались там долучитись до роботи з потерпілими, але так і не змогли. Постраждалі розповідають, але коли йдеться про документування, вони відмовляються. Зазначу, існує великий ризик ретравматизації, тобто повторного переживання ситуації. Звичайно, кожен інтуїтивно захищає себе від стресу. Легше йдуть на спілкування екстраверти, інтраверти, як правило закриваються і переживають травму в собі. Але спілкуючись з постраждалими, я розумію, що для них надзвичайно важливо правосуддя. Це дає можливість відновитися і повернути жагу до життя і власне усе те, що надає сили жити. Щоб потерпілі люди не втрачали віру у справедливість.
- Над чим зараз працюєте?
- Зараз щільно займаємось Енергодаром. Тому що є правдиві свідчення про те, що там відбуваються серйозні катування на станції. Працівники станції, вже близько 300 чоловік, пройшли через «підвали», деякі люди сидять досі, тих, кого відпустили, то вони одразу покинули окуповану територію. Ці люди не можуть залишити місто та евакуюватися, тому що таких спеціалістів, які б забезпечували безпеку атомної станції, немає. Вони змушені будучи в окупації, під дулами автоматів ходити на роботу. Коли не дають їсти, не пускають в туалет, і вивозять, вдягають мішок на голову і возять, а потім привозять назад.
- Тобто географія злочину для вас не важлива. Найголовніше, це людина, якаготова давати свідчення? Ви, наприклад, працюєте із переселенцями?
- Так, працюємо. Розповім про молоду жінку, яка повернулась з Маріуполя додому у Крижопільський район. Вона розповідала, як з двома дітками вибиралась з міста. Ії історія, точніше, історія її 8-ми річного сина увійшла у кейс психологічно постраждалих дітей. Історія показова: підвал, очікування неминучої смерті. Знаєш, що мене вразило в цій історії найбільше?.. Жінка розповідала, що коли у підвал все прибували і прибували люди, і вона почала розуміти, що це мешканців з навколишніх будинків, які вже стерті з лиця землі і що їхній наступний. Коли вона зрозуміла це, то почала шукати трубу. Каже, думала, що коли їх завалить, щоб через цю трубу дихати. Вона розповідала, що тільки спочатку люди спілкувались, а потім всі стали цуратися один одного. Підвал, темрява, відсутність зв‘язку. Одного дня вона побачила, що «сусід по підземеллю» тягне в машину ковдри, і вона зрозуміла, що поїде разом з ним. Жінка накрила ковдрами малечу, розуміючи, що це не врятує їх від снарядів, але принаймі, вони не бачитимуть усього того жаху за вікном машини… Їй вдалося врятуватись, але син нині приймає «тяжкі» антидеприсанти. Хоча, як на мене жінка робила все можливе, що зберегти психічне здоров‘я дитини. Вона розповідала, що у підвалі вони жили, як у фільмі «Життя прекрасне» (художній фільм про концтабір). Вона говорила малечі, що це гра: «Мовляв, усі бігають у підвал, і ми побіжемо, що варити кашку на багатті, це цікаво, а бабахи - це салюти». Хлопчики ніби включились у цю гру, але потім матір почула, як старший пояснює молодшому: «Наша мама нічого не розуміє, вона думає, що це хороші бабахи, а це погані бабахи».
Аліна Опольська, студентка ЧНУ ім. Ю. Федьковича
