"Ми виросли не тому, що захотіли, а тому, що в нас не було вибору" - діти військових
У медіа багато матеріалів про наших захисників, що зрозуміло, оскільки вони дають нам змогу продовжувати життя. Але не менш важливо говорити і про їхніх дітей. Ці підлітки швидко дорослішають. У когось батько загинув на війні, у когось - зниклий безвісти. Цим дітям доводиться брати відповідальність за себе, виконувати обов’язки дорослих, бути підтримкою для рідних. Ми підібради добірку історій підлітків, які були змушені вирости швидше.
«Мене звати Юра, я син полеглого воїна...»
Моє дитинство фактично закінчилося в 16 років. Коли прокинувся від голосу моїх батьків, що почалась війна. Одразу ж 24 лютого 2022 року мій батько поїхав у районний військкомат подаватися добровольцем. Я був глибоко приголомшлений від його звістки. На наступний день він був призваний до служби, почались перші тривоги і прийшло розуміння, що війна почалась. Згодом виникли думки, що я можу більше не побачити його.
Невдовзі я з сестрою та її донькою поїхали до Польщі. В нас всіх був жахливий емоційний стан, який можна назвати депресивним. Протягом шести місяців поки перебував в іншій країні, намагався підтримувати зв`язок з родичами та за можливості з батьком. Проте моє перебування в Польщі не могло тривати вічно, оскільки я вступив до українського ЗВО.
Коли я повернувся в Україну мій батько був у відрядженні певний час. Протягом цього часу я помітив, як його наздоганяє страх війни. Він став замкнутим, емоційно нестабільним та більш імпульсивним. Потім ці події чергувались - перебування на війні та вдома. З кожним його поверненням стан змінювався на гірший, порівнюючи з тим, яким він був до війни. Людина ніби померла, залишаючись живою.
На жаль, батьку не вдалось полишити війну позаду, і він помер 15 червня 2023 року. Повідомлення про смерть було надзвичайно важким для мене, а особливо для моєї матері. Настигла важкість усвідомлення втрати рідної мені людини. Смерть показала мені необхідність у самостійності. Я зрозумів, що маю ухвалювати рішення не дивлячись на те, наскільки це може бути важко. Це і стало найбільшим впливом моментом дорослішання, і кінцевою точкою мого дитинства.
Для людей, які проходять подібне моя порада - жити. Жити далі, адже тільки продовжуючи жити, ви дізнаєтесь правду, дізнаєтесь долю своєї близької людини. Тільки рухаючись, тільки проходячи через важкий період, тільки борючись за правду і краще життя, ви зможете жити. Тому що занепад і цілковита зупинка життя мало чим відмінне від смерті.
«Я - Аріна, донька добровольця...»
Я хочу поділитися своєю історією про те, як війна змінила моє життя і нашу родину.
Мій тато - доброволець тому не одразу розповів, що йде на війну. Я навіть не пам’ятаю, як саме він ухвалив це рішення. Знаю лише, що мамі сказав через два тижні, а мені та брату — аж через два місяці, коли вже їхав у Бахмут. Я дуже добре пам’ятаю той момент його від’їзду: всередині було багато страху, який важко передати словами.
24 лютого 2022 року я прокинулася й спершу навіть не повірила в те, що почалася війна. Потім довелося прийняти цю реальність, а згодом ми виїхали на декілька місяців до Польщі. Там я почала підробляти волонтером і відкривати збори для військових. Саме тоді відчула, що вже не зовсім дитина.
Мої плани на майбутнє лишилися, але реалізувати їх стало значно складніше. Війна змінила все: мої цінності, мрії та ставлення до світу. Особливо ставлення до “руского міру” я ненавиджу все, що пов’язано з ним. Єдине, що залишилось незмінним - це мої стосунки з батьками. Підтримувати контакт через переписку та відеодзвінки важко.
Часом я приховую своє хвилювання, щоб не засмучувати рідних. Коли стає особливо важко, мене рятує сон або прогулянки з друзями. Життя сім’ї теж стало іншим. Зникли поїздки, спільні свята, вечори разом. Різдво, Новий рік — усе окремо, без того тепла, яке було раніше. Найбільше серце гріють спогади: поїздки на море, святкування у кафе чи ресторанах, коли ми сміялися й були поруч. Мрії тепер зовсім інші: найбільше хочу, щоб усі ми знову були вдома разом і щоб настав спокій.
Хочу сказати іншим підліткам, які зараз переживають щось подібне: твої тривоги — це нормально. Ти не один. Ми всі разом, і ми вистоїмо.
«Я - Марина, донька військового...»
Мене звати Маргарита. Війна прийшла в моє життя раптово й перевернула його з ніг на голову.
Мій тато не ухвлював рішення сам — його призвали. Я пам’ятаю той момент, коли він їхав уперше: мене охопили сум і біль. Я знала, як це, бо вже чула від подруг про їхні переживання, але коли це сталося зі мною — відчуття було зовсім іншим, набагато глибшим. Здавалося, що це ненадовго, що максимум за тиждень усе закінчиться. Я не виїжджала з дому, а жила й живу досі надією на краще. Наші стосунки з батьками стали ближчими. Ми підтримуємо контакт через переписку, дзвінки бувають рідко.
Найважче було прийняти, що ми більше не можемо щовечора збиратися всією сім’єю. Іноді я приховую свою тривожність, щоб не засмучувати рідних. Коли стає особливо важко, рятують прогулянки та музика. Я злюся на тих хто розпочав війну, тих, хто називали себе “братським народом”, на тих хто забрав мого батька та мою молодість. Момент, коли я відчула, що вже не дитина, був тоді, коли почала думати про виживання нашої сім’ї без допомоги тата на самому початку. Мої плани на майбутнє постійно змінюються. У мене немає чіткого бачення, чим я хочу займатися, усе здається нестабільним. Іноді я відчуваю себе опорою для рідних, що від мене залежить важливі рішення для нашої сім’ї. Зараз не можу згадати якогось одного моменту, коли дитинство закінчилося, але точно знаю: війна змусила подорослішати. Життя нашої сім’ї після від’їзду тата стало сповненим суму. Найбільше гріють серце спогади про поїздки в село та шашлики від тата. Спілкування з іншими людьми, які теж чекають своїх близьких з війни, допомагає підтримувати своє ментальне здоров’я та віру в те, що це закінчиться.
«Я - Яна. Війна змінила мої мрії, але не забрала віри в те, що ми знову будемо всі разом...»
Я добре пам’ятаю, той день коли прийшов лист, мама намагалась приховати частину про те, що тато зниклий безвісти. Внутрішній страх, розгубленість і невідомість накрили мене одразу, і я зрозуміла: що тепер я відповідальна за себе. Мені доводиться мислити не лише про себе, а й про маму, нашу безпеку.
Війна зблизила мене з мамою. Ми стали ближчими, більше спілкуємося і підтримуємо одна одну. Я відчуваю, що мама та я є опорою одна для одної, і це дає сили триматися попри все. У нашій родині про війну говорять відкрито — ми не приховуємо правду одне від одного, навіть якщо це страшно.
Іноді я приховую свої почуття, щоб не засмучувати маму. Спілкування з іншими людьми, які теж чекають на своїх близьких з війни, допомагає мені і нашій сім’ї тримати надію. Доки не сказали, що тато загинув, надія є, і це підтримує в найтемніші моменти. Але з іншого боку, надія вбиває, ти не знаєш повернеться, він чи ні. А якщо поверниться, чи буде все як раніше?
Я відчуваю злість на світ. Особливо коли бачу, як інші діти ходять з татами в парк, кіно, а я навіть не знаю, чи мій живий. В такі моменти мені допомагають спогади про батька. Мої мрії змінилися. Раніше я думала про подорожі, майбутнє, друзів. Зараз найважливіше для мене — знову обійняти тата. Все інше стало другорядним. Єдине, що не змінилось — моє захоплення музикою та малюванням. Це дозволяє мені відпустити думки та розслабитись.
Я хочу сказати іншим підліткам, які зараз переживають щось подібне: не втрачай надії, навіть коли здається, що все втрачено. Поки є маленька іскра надії, варто вірити, триматися і підтримувати одне одного
Софія Григоренко, Каріна Коленникова.
