«Ось шапочка його сушиться, я її попрала, бо була в крові. Може, віддасте рідним?»
23-річного контрактника Вадима Назарова намагалися видати за свого родича сім’я Баєвих з села Лукашівка на Чернігівщині. Але російські окупанти знайшли сховану його форму і розстріляли військового біля місцевої церкви. Тіло кинули під припаркований поруч КамАЗ. Він пролежав там місяць, до 30 квітня 2022 року. Тільки після звільнення села, батько упізнав сина за татуюванням на руці.
Важку історію спроби порятунку українського бійця, який міг втекти, але чекав дозволу від командира, розповіли нам учасники цих подій березня 2022 року.
– 9 березня з самого ранку був сильний обстріл, тому ми сиділи у погребі, – згадує пенсіонерка з Лукашівки Людмила Баєва. – І заходить наш солдат, у військовій формі, каже, не бійтеся, я свій. Просить переодягнутися в цивільний одяг.
Солдат казав, що страшенно замерз, тому Людмила дала йому одяг сина: двоє штанів, три светри, куртку. І – нагодувала. Хлопець розповів, що сам контрактник з Новоград-Волинського, звати Вадим Назаров, має дружину Настю і маленького сина Ростика. Мама Інна на заробітках у Польщі, батько живе у Хмельницькій області.
– Він встревожений був, каже - цілу ніч їх поливали вогнем, з 120 чоловік наших залишилось 4 живих. І він повзком приповз до нашої Лукашівки, – продовжує Людмила. – Чоловік йому одразу запропонував: «Бери велосипед і їдь в середину села, там ще наші солдати стоять». Але Вадим каже: «Ні, я чекаю, що мене забере командир. Без його наказу я не можу нікуди йти».
Надвечір того дня Вадим зміг з’єднатися з командиром, назвав адресу, де знаходиться. Про всяк випадок, вчили легенду, нібито Вадим – племінник Людмили, нібито його дружина Настя і син Ростік вихали на захід України, а він не помістився в машину, документів немає, бо дружина поклала все у свою сумку і поїхала з ними.
– Зранку 10 березня ми вийшли з погреба, щоб поснідати і раптом – стрілянина, – згадує події Людмила Баєва. – Ламають паркан, стріляють у замки, заскакують чотири росіянина на подвір’я, почали по землі стріляти автоматними чергами та – в хату. А Вадим якраз сидів і снідав за столом, вони його за шиворот і на подвір’я. Я кажу: «Це наш племінник». Почали вимагати документи. Вадим став розказувати легенду. А один з них, рудий такий, з вусами каже: «Не люблю, коли дивляться в очі і брешуть».
Один з росіян поставив Вадима на коліна, дістав ножа і приклав до горла. Людмила від страху почала втрачати свідомість і падати. Один з російських солдатів затягнув її у хату.
– І давай перевіряти все: ліжко, холодильник, в сумочку поліз. Побачив книжечку записну, що маю родичів і в білорусі, і в росії. А я кричу йому – в мене родичі всі в росії, мама в білорусі похована, а батько – в росії. Чого ви сюди прийшли? Коли я вийшла, Вадима не було і більше я його не бачила.
Вадима Назарова повели на подвір’я до сусідки Надії.
– Нас в погребі 17 чоловік сиділи – родина наша і сусіди, тільки 95-річну бабцю в хаті залишили, то я біля неї сиділа весь час, – розповідає про події 10 березня 2022 року пані Надія. – Зайшли російські солдати, сказали вийти усім з погреба, поставили нас усіх на коліна і зібрали телефони. Все казали нам: «Ми пришли вас освобождать, у вас работа будет, пенсия буде…» І заводять солдатика. Він був поранений, замотана голова. Бідний трусився весь. Жалко того дитяти, питаю – що в тебе з головою, там, каже, не страшно. А той руський с вусами каже: «Мы сейчас вас поведем к чеченцам и разберемся кто тут сепары, а кто русские, мы вас освобождать пришли, а вы нас сепарами называете».
Після цього російські солдати взяли пораненого Вадима, а також зятя та внука пані Надії.
– Зав’язали їм руки, очі і повели до нашої церкви. Дочка моя вищала, кричала, билася об землю: «Оставте мені дитя!» А через дві години прийшов зять з онуком, каже, комбат їх помилував. А в того дитяті пораненого знайшли воєнний квиток. І йому прямо в голову вистрелили та під КамАЗ кинули. І він лежав бідний до 30 березня під тим КамАЗом. У нього ж був шанс врятуватися, можна було через лісополосу йти на Муравейку і там Червоний Хрест солдат зустрічав, і вони живі всі залишились. Чого ж це дитятко не пішло з ними?
У Вознесенській церкві села Лукашівка, якій 240 років, ворог розмістив свій штаб, шпиталь та місце дислокації. За церквою стояли танки та інша військова техніка. Там же розташовувався склад зброї, боєприпасів та продовольства. І – катівня. Тут російські окупанти розстрілювали і місцевих жителів, яких підозрювали у лояльному ставленні до ВСУ. Залишали їхні тіла просто у церкві.
Після розстрілу Вадима Назарова, російські солдати знову прийшли на подвір’я до родини Баєвих, які вдавали його за свого племінника.
– Кажуть: «Ми вам все позносимо за те, що ховали». Підпалили машину, бесідку, хату… За погребом все спалили, парник розбили. І чоловікову моєму вистрелили у голову, в око попали. Він 4 дні кров’ю стікав, не можна було 20 днів у лікарню виїхати… Вже коли село звільнили від рашистів, то син приїхав і завіз на операцію. Так без ока дід ходить. Вони ще знайшли синій пакет з військовим одягом, який Вадим заховав у сараї. То той сарай підпалили з усім, що там було. Шапочка Вадима залишилась, я постірала, он на мотузці висить. А вбивали у курточці мого сина. Він місяць лежав під КамАЗом у тій курточці, я скільки ходила повз, то відверталась і плакала…
Ми їдемо на зустріч з Анастасією, дружиною загиблого Вадима Назарова. Веземо ту саму шапку, яку зберегла пані Людмила. Тендітна молода вдова притискає до обличчя пакет з шапкою.
– Ми познайомились у 2017 році через інтернет. Я вчилася на юриста, а Вадим служив у АТО. У вільний час сидів з побратимами у чат-рулетці. Так почали спілкуватись, говорили по телефону, а потім він подзвонив моїй сестрі, що їде познайомитись особисто. Мої батьки були проти наших стосунків, казали, він військовий, будеш їздити по всій Україні. Та напередодні зустрічі моя сестра сказала батькам, що я їду огірки збирати до неї, а сама поїхала на зустріч з Вадимом. Наступного року ми одружились. А Вадим ще до 2019-го мав контракт. Після – працював охоронцем у колонії та супермаркеті. А у 2021 знову підписав контракт. Він був розвідником.
20 лютого Вадим поїхав на службу, а через 4 дні почалося повномасштабне вторгнення. Він не міг говорити, де знаходиться, але 7 березня востаннє розмовляв зі своїм братом і повідомив, що на Чернігівщині.
– За час війни ми всього двічі по телефону розмовляли, – каже Настя, гортаючи сторінки альбому з фотографіями. – 8 березня він привітав мене зі святом, а остання СМС прийшла 9 березня в 6.20 ранку: «Я вас очень люблю, целую, скучаю». Через годину – о 7.20 – їх накрили вогнем. І зв’язку не стало. Ми почали стукати у всі двері. Його сестра – військовий лікар, шукала по всіх госпіталях, по моргах. Я написала у Фейсбук. Командиру позвонила, Він каже: «Після останнього бою в Лукашівці він вважається безвісти зниклим». Але я вірила…
12 квітня мені подзвонив брат Вадима і сказав, що мого коханого більше немає. Батько поїхав забирати Вадима, мав здавати ДНК-тест, але тільки подивився на руку і впізнав його татуювання. Вже 15 квітня ми похоронили Вадима.
Досі ніякої компенсації ми отримали. Розслідування справи затягнули, той хто займався розслідуванням десь дівся, кому перейшла ця справа – нам не кажуть. А Вадима вже виключили зі складу військової частини. Ніби і не було його…
Жінка роздивляється фотоальбом з виписки з пологового, де народився їхній син Ростислав.
– Вадим все казав, навіщо ти тратиш такі гроші на ці фотографії. А я як відчувала – хотіла побільше пам’яті зберегти. А тепер дивлюся на Ростика, він чим дорослішає, тим більше на Вадима стає схожим. Я не знаю, як ми житимемо без нього... Його друг мені каже: «Думай, що він залишився на роботі. Назавжди на роботі»…
Ірина ЯРОШИНСЬКА
Інна ЗОЛОТУХІНА
