23 березня

Закриваються двері будинку і обнулюється все: статуси, гроші, посади. Залишається тільки насильство

Кризовий центр «Ми поруч» діє у Вінниці 15 місяців. Його засновниця - медична волонтерка, багатодітна матір та у минулому працівниця банку Юлія Дякун відкрила його для жінок, що потерпають від домашнього насильства. І це не перший заклад для жінок, що опинились у такій ситуації.

У Вінниці 6 років діє приватний центр «Дім Мама». Вже 2 роки приймає до себе жінок обласний комунальний Центр допомоги жертвам насильства. Нещодавно відкрили денний Центру соціально-психологічної допомоги для постраждалих від домашнього насильства. В області існує кілька релігійних притулків.

Чи справді є потреба відкривати ще один центр допомоги жінкам? Про це ми мали говорити з Юлією під час зустрічі, але розпочали з теми насильства щодо чоловіків.

–  Усі наявні притулки на Вінниччині – для жінок. Чоловічих притулків немає – ні комунальних, ні приватних. Тому до нашого Кризового центру «Ми поруч» звертаються і чоловіки. Нещодавно ми забрали чоловіка з дитиною до себе, бо в нас було окреме від жінок приміщення. Потім був хлопчик, якого мама вигнала на вулицю. І от за короткий час третє звернення – 42-річний чоловік потерпає від домашнього насильства, дружина вживає алкоголь. 4-річну дитину він не може привести з дитсадка у їхню спільну 1-кімнатну квартиру, тому що дружина під дією алкоголю, і саме зараз ми шукаємо йому житло. Він у розпачі: «Чому вона скоює насильство, не доглядає за дитиною і вона залишається у квартирі, а я з дитиною змушений поневірятися? І нічого не можна зробити з нею».

­– Зазвичай жінки у такій ситуації, що чоловік залишається у квартирі, а жінка з дітьми тікає, а тут ми бачимо дзеркальну ситуацію… 

– Тому що насильство не має статі. Воно застосовується і до чоловіків, і до жінок, і до дітей. Насильство не залежить від соціального статусу. В наш центр звертались дружини наших можновладців, високопосадовців, жінки, які мали свій успішний  бізнес. Але закривались двері у будинку – і обнулялось все: статуси, гроші, посади. Залишалось тільки насильство.

Юліє, чому Ви, успішна спеціалістка у банківській сфері, вирішили створити такий центр?

– Коли я створювала цей притулок, я знала, що проблема насильства у родинах є. Але я навіть не уявляла, що це настільки катастрофічні масштаби. Але то було пізніше. Поки я мала власну філософію – хотіла допомогти жінкам комплексно. Адже недостатньо дати притулок, потрібно індивідуально вирішувати проблеми жінок. Я розуміла, що жінки у насильстві не дбають про себе, бо їхнє завдання – вижити. Я розуміла, що жінок треба лікувати, що з ними має працювати психолог. Потрібен юрист для вирішення питань про розлучення, аліменти чи власність. Аби жінка почала нове життя – їй потрібен фах, який вона має відновити або здобути. Їй потрібна робота, стабільний дохід і місце, куди вона вийде з центру.Тобто, у центрі потрібно вирішити всі проблеми жінки і відпустити її. Такої філософії в існуючих центрах Вінниччини я не побачили, тому створила свій.

Спочатку я розраховувала на 22 особи. І  дуже хвилювалась, що не буде попиту, що будинок стоятиме порожнім. Але за три тижні до офіційного відкриття, ще коли йшли підготовчі роботи, у нас вже була перша жінка. Пролунав дзвінок із соціальної служби про те, що вагітна дівчина на вокзалі і їй немає куди іти. На вулиці мороз  -10. Я за кілька годин орендувала кімнату у гуртожитку, придбала подушку, ковдру, постільну білизну, чашку ще щось. Мої читачі у Фейсбуці оперативно передали продукти, посуд і одяг і так ми почали працювати.  Місця у моєму кризовому центрі закінчились через 2 тижні після відкриття.

За 15 місяців роботи у нас отримало допомогу 54 родини. Наші дорослі підопічні опанували і мають практичний досвід у таких професіях: майстер манікюру, прибиральниця, вчителька, продавець, санітарка, консультант контакт-центру, майстер по віям, кухар. Дві наші мами готуються до ЗНО і планують вчитись на медсестру, поліцейську, водійку тролейбуса. Утримання Центру обходиться в середньому у 200 тисяч гривень на місяць. У нас є підопічні з Вінницької, Черкаської, Київської, Одеської, Дніпропетровської, Чернігівської областей.

Зараз проживає 36 мешканців, з яких 22 дитини. І скоро ми чекаємо на народження двійні. Вагітна жінка прийшла до нас з 3-річним сином. Чоловік як дізнався, що буде двійня, покинув…

Покинув вагітну з дитиною… Скажіть, які ознаки насильства і на що треба звертати увагу?

–  Ніяке насильство не починається одномоментно. Чоловік  пробує особисті кордони, тоді скандал. І ніхто не б’є одразу. Спочатку це словесні образи, щоб перевірити, скільки жінка буде терпіти. Якщо жінка не поставила одразу кордони: ні, так зі мною не можна, будеш так чинити, або я піду або викличу поліцію. Якось у Вінницькій області був випадок, коли чоловіку призначили виправні роботи за домашнє насильство. Але він не бив дружини, лише кричав і ображав, а вона одразу на корню припинила. А коли чоловік відчуває безкарність, починає бити. Жінка від шоку викликає поліцію. Однак на етапі написання заяви, потерпіла відмовляється – це ж батько моєї дитини, що скажуть сусіди, особливо коли це в селі. І жінка своїм руками не дає поліції  щось зробити. І що думає чоловік: «Я можу й далі бити, он і поліція нічого мені не зробила». І він кричить їй в обличчя: «Та викликай кого хочеш, мені все одно!»

– Чи може жінка, яка полишає притулок, потім звернутися ще раз?

– У мене немає сталого шаблону у роботі з жінками. З 54 родин – три жінки у нас повторно. Є одна, яка пішла і я її більше не прийму. Вона не була готова на роботу над собою. Думала, просто пересидіти-перезимувати. А зараз є жінка, яка втретє у нас, і бачу, що вона готова до змін у своєму житті. Але якщо для  жінки – наш центр це лише хостел, де вона планує перечекати, поки чоловік проспиться, то з такими ми не працюємо.

Які курси є в програмі реабілітації?

– Обов’язково жінки проходять курси фінансової грамотності, психологічної тренінги на відновлення ресурсу, курси по самообороні, медичних знань (багато мам взагалі не знають як лікувати свою дитину), є лекції щодо першого прикорму. Зараз домовляюсь про курси по наданню першої медичної допомоги.

Чи зустрічалися Вам ситуації, коли чоловік застосовує насильство, а жінка не ідентифікує його?

– Жінка спочатку копається в собі, бо він говорить: «Це ти мене довела,  якби ти зробила отак, то я б тебе не чіпав..» Усі жінки, котрі приходять до нас, звинувачують себе. І кожній я говорю – немає такої причини, щоб чоловік тебе вдарив. Але жінкам дуже важко дається таке розуміння. Тому поки вона в цьому живе, вона не розуміє, що це насильство…

Скільки разів вона може пройти коло насильства?

– Була жінка, яка  10 років потерпала від важкого фізичного насильства. У неї рани і травми були з ніг до голови, і обстеження на МРТ підтвердили механічні ушкодження голови. Інша наша жінка пішла через 4 роки, ще одна терпіла півтори роки. Це залежить від багатьох чинників. Наприклад, потерпіла з міста піде швидше, ніж сільська жінка, для якої розлучення це ганьба. У нас була жінка, яка втекла, коли чоловік пішов в магазин. Так вся родина звинуватила її, що вона зганьбила родину на все село. Від неї через це відвернулися рідні брат і сестра. Підтримала лише сестра, яка живе за кордоном.

Жінка терпить фізичне насильство щодо себе, а коли до дітей протягає чоловік руки – для багатьох це стає останньою краплею: «Я б ще терпіла, поки він мене гамселить, а як вдарив дитину, то вже все».

–  Навіть якщо дитину не б’ють, вона теж є постраждалою від насильства

– Жінки помиляються, коли вважають, якщо тато не бив дитину, то дитина не постраждала. У нас  є 12-річний хлопчик і він вже проявляє елементи агресії до своєї матері, він повторює фрази свого батька, він намагається поводитися з меншою сестрою, як батько з матір’ю. Ми маємо великі проблеми з дітьми у підлітковому віці, коли вони знаходяться у сім’ї з насильством. Вірогідність, що дитина виросте таким самим абюзером, дуже велика.

– Ви також надаєте допомогу дітям?

– Діти приходять здорові фізіологічно, але з психологічними проблемами. Тому психолог працює їхніми з емоціями,з комунікацією. Працюємоз дітьми через маму. Адже будь-яка робота з дитиною марна, якщо мама стривожена. Дитина зчитує материнські емоції.

– Ви згадували про стан здоров’я жінок…

– У нас здорові тільки діти і то не всі. Усі ж жінки хворі. 85% мають гінекологічні проблеми. В кризовій ситуації жінки не ходять до лікарів. У них задача - вижити і врятувати дітей, а не стежити за собою. В мене таке враження, що жінки потрапляють до нас в центр і розсипаються в прямому сенсі.

– За час нашої розмови на Ваш телефон постійно приходять дзвінки…

Мій телефон зараз як гаряча цілодобова лінія. Я беру слухавку і якщо розумію,що жінка в небезпеці, то сама викликаю поліцію. Не перенаправляю її саму дзвонити, бо вона у стресовому стані. Я шукаю притулки по Україні, і добиваюся, щоб жінка потрапила у безпечне місце. На жаль, у нас немає такої послуги в області. Так, діє обласна лінія довіри. Але там лише вислухають і поспівчувають, однак не вирішать проблему.  

З 28 звернень до мене у січні цього року лише тільки два поступили в робочий час. Розумієте? У нас є обласна мобільна бригада, вони працюють чудово, але з понеділка по п’ятницю з 9 до 18. А насильство майже ніколи не скоюється  у робочий час. Цього недостатньою, допомога жінкам має бути у цілодобовому режимі. Є статистика, що на обласну лінію довіри за 3 роки було 104 звернення, а в мене за один січень 28 звернень.

– Україна в рейтингу безпеки для жінки знаходиться на 105 місці зі 167 країн світу…

У нас жінки в небезпеці. Бо треба міняти законодавство. І я хочу створити петицію про зміну чинного законодавства України щодо протидії домашньому насильству саме в розділі покарання кривдника. Знаєте, я 17 років була волонтером у дитячій онкології і думала, що страшнішого немає. Але сімейне насилля, це значно важче.

­– Юліє, чи підтримуєте зв'язок з жінками, які виходять із центру?

­Так, вони телефонують, пишуть у соцмережах і навіть перераховують кошти на утримання центру. Я ніколи про це говорю їм, але то їхнє бажання – допомогти своїм сестрам змінити життя.

Ви можете долучитись до допомоги жінкам та дітям, які постраждали від різних форм насильства у своїх родинах.

Сторінка Кризового центру «Ми поруч!» у Фейсбук https://www.facebook.com/muporych

Цілодобовий телефон Кризового центру +380 67 838 5579

Урядова гаряча лінія з запобігання та протидії домашньому насильству 1547

Національна гаряча лінія з питань запобігання домашньому насильству 0 800 500 335 або безкоштовно з  мобільного 116 123

Гаряча лінія координаційного центру з надання правової допомоги 0 800 213 103

 

Ірина ЯРОШИНСЬКА

Фото з Фейсбук-сторінки Кризового центру «Ми поруч»